I
PONTOS AXEINOS*
При березi гори в жалобi, снiгами лямованi хмари всi чорнi, мов покрив на грoбi, пiд ничи узгiр'я, як мари…
Така тут земля. А на морi…
Чайки якось хижо кигичуть, злу радiсть я чую в тiм хорi, мов згубу на нас вони кличуть.
Рипить корабель, стогне тяжко, здригається, наче конає, угору здiйчається важко, ще важче удiл поринaє.
Маленький гурток подорожнiх притих, не почуєш i слова, лише по каютах порожнiх iде якась жаска розмова.
То вiтер часами закине з вiкoнечка снiгом-крупою i в дверi покинутi лине, злий холод несучи з собою.
День, вечiр, нiч, ранок - все бiле, все тьмяне, нi темне, нi видне: за хмарами сонце зомлiло, вiд мiсяця мла тiльки блiдне.
Мандруємо вогким туманом назустрiч слiпiй снiговицi…
Так линуть малим караваном у вирiй запiзненi птицi.
[16. 1, Чорне море, попід Анатолійським берегом] * Непривітне (негостинне) море - найдавніша грецька назва нашого Чорного моря(прим. Лесі Українки)
II У ТУМAНI
Боже! куди се я плину сим бiловiйним туманом?
Може, я лину на безвiсть в вогкi летючi снiги?
Може, то тiльки легенда - край той, осяяний сонцем, край той, куди я збиралась болi свої вiднести?
Може, то казка знадлива - тії смарагдовi луки, плеск тепловодої рiчки, злотоiскристi пiски?
Може, то вiдьма-гарячка спогади й мрії зiбрала, з них на вогнi мого палу дивний зварила напiй
і пройняла менi душу непереможним безумством тим, що людину заводить на бездорiжжя страшні?
Може, i в сніжних пустелях fаtа mоrgаnа* панує, марева срiбно-блакитнi сiючи в бiлих снiгах?
Може, прокинуся хутко з сеї примари-омани десь на безлюднiм просторi i без надiй на життя?..
(17.1. море)
* марево(лат)
III НА СТОЯНЦI
На помостi корабельнiм розгорiлося багаття, то матроси розпалили, щоб закляклi руки грiти.
I крiзь мокру снiговицю бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конає у молочнiй бiлiй млi; а навколо нього мрiють наче тiнi чорних птахiв - то матроси iтальянськi посiдали у плащах.
Тi плащi в Палермi рiднiм грiли так ретельно, щиро, - що ж се трапилося з ними в сторонi сiй бусурменськiй?
Пропускають зимний вiтер, наче плетива венецькi, кожна жилочка трiпоче…
O, зрадливiї плащi!
В густiй, бiлiй сiтцi снiгу служка бiгає маленький, наче рибка, що попала необачно в клятий невод.
Се так грiється хлоп'ятко - вiрить в кров палермiтанську, що кружляє в нього в жилах, бiльш, нiж в той чужий вогонь.
I не чує, як гукають старшi: “Ти чого снуєшся?
Чи тобi немає дiла?
Що за капосне створiння!..”
А вiд злостi та натуги ніжна мова iтальянська так спотворилась, мов хижих прибережних чайок крик.
Та дарма, вiн звик до тогo, звик до лайок і до чайок, вiн не думає про теє, вiн зовсiм про iнше марить:
…Ось вiн вернеться додому i на сонцi серед площi буде грати лепсько в паці, а виграна все за ним!
Потiм вкупi з товариством у гарячий порох ляже серед вулицi, так просто, i почне плести, плести…
Аж роти пороззявляють
Кекко, Джаннi й Паолiнo, бо вони всьому повiрять, тії “раки сухопутнi”.
Вже ж вiн їм накаже дива!
I про змiїв попiдводних,
I про туркiв-людожерцiв, про Великого Могола.
А вони йому за теє найсолодших помаранчiв залюбки дадуть, накравши у єпiскопа в садку…
Тут його матрос по плечах стусонув, заклявши люто:
“А не пiдеш ти з дороги?!
От душа без покаяння!”
Поруч з iншими покiрнo сiв малий коло багаття i простяг, мов на молитвi, до вогню ручки тоненькi.
Постать згорбилась легенька, смагле личко посмутнiло, лиш в очах перебiгають яснi блиски вiд багаття.
Ох, коли б скорiше, хлопче, мрії тi твої справдились, бо й на їх позаздрить може який-небудь злий божок…
Стоянка в мoрi проти Самсуна, 17.1
IV
МРIЇ В БУРЮ
Лежу самотна в накриттi важкому, вiд холоду, чим можу, боронюся, щоб не впивався в тiло пазурами, i бурю слухаю…
Як тонко свище!
Шнурок вiд лота мов спiває пiсню.
Стерно рипить, мов голосом старечим на бурю скаржиться, на трудну путь.
Машина бухає i стогне важко, мов велетенськi груди в агонії…
Вже другий день блукаємо по морю, втеряли шлях, од берега вiдбились.
Нiхто не вiдає, куди нас кинуть свавiльнi хвилi. I здається часом, що так судилось плавати довiку, як мореходцям проклятим в легендi.
Закрию очi, сплю - не сплю i марю.
Здається, мовби мчу я у санках по снiговім шляху, так швидко-швидко, з замету на замет, з гори в долину.
Рипить снiжок, спiває полозок, санки летять пiд бiлi намети ялин лапатих, помiж колонади струнких, поважних сосен, через рiки, у сталь закованi. Шугає вiтер, а снiжнi зорi все мені цiлують чоло гаряче. Без ваги лечу в шалену снiговицю на погибель…
Вдiл з кручi раптом кинулись санки…
Ох!.. Прокидаюсь. То мiцнiє буря.
Гудок ридає - гасла подає.
Стук, трiскiт, падає, що може впасти, нiхто вже й не вважає,- хай там гине! - всяк сам, неначе краб, держиться чiпко…
Блиснуло сонце, але хвилi чорнi мов крила птаства хижого… А далi покрила все слiпа та бiла хуга.
I знов я трачу тямок в тяжкiй мрії.
…Се я лечу на дикому коні.
Упала охляп і держусь за гриву.
Кінь скаче вчвал що сили є, що духу
Я чую, як у ньому серце б'ється, от-от розiрветься… Ой коню, швидше!..
За нами мчить зле-лютая погоня, якась орда велика, незчисленна, вона гукає, гоготить, регоче злорадим сміхом, людоїдським. Чорна, страшна орда… Ой коню, коню, швидше!..
Чи то не кулi тонко заспiвали?
Що гримає? Чи грiм, чи гакiвницi?
Що так сичить? бичi з живих гадюк?
Боюся озирнутися. Боюся зомлiти, як угледжу їх обличчя бридкi та дикi, щоб з коня не впасти i не дiстатися їм на поталу…
Гей, коню, вчвал!.. Перелетiли прiрву…
Орда за нами. Ой, вона ще ближче!
От зараз кинеться, i нас розiрве, i вип'є миттю нашу кров гарячу, i чорним роєм нашi трупи вкриє…
Спiткнувся кiнь! Упав…
Ой мрії-мари!
Страшнiшi ви, нiж сяя справжня буря.
Вже краще буду так, без сну лежати, дивитимусь, як тут по бiлiй стелi вiд бурних хвиль перебiгають тiнi, чигатиму, чи не заблисне промiнь, i буду слухати без марних жахiв потужний моря спiв, та й - будь що буде!
V
ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!
Земле чужая, яка ж бо ти рiдна для мене!
Мати землице, рятуй свою бiдну дитину!
Зрадило море мене, за любов заплатило знущанням.
Чуєш? i досi радiють з жарту лихого чайки.
Що ж се? я бачу - i ти постраждала вiд зради?
Пишна земля вiзантiйська, наче вдова в простих шатах, в тяжкiм покровi снiгiв тихо сумує, бо сонце, сонце кохане її - полюбило сперечницю хмару…
Мати землице, потiшся! Нехай там зрадливого друга звабила iнша на час,- дiти з тобою зостались, лихо, i зрада, i горе - все їх зближає до тебе, а як доповниться чаша - вернуться в надра твої.
Щастя такого не має мати-людина нiколи.
Ти щасливiша над всiх. Земле, радiй i цвiти!
21. 1. Перед Босфором
ЕПIЛОГ
Хто не жив посеред бурi, той цiни не знає силi, той не знає, як людинi боротьба i праця милi.
Хто не жив посеред бурi, не збагне журби безсилля, той не знає всеї муки примусового бездiлля.
Як я заздрила тим людям, що не мали вiдпочинку, поки їх нелюдська втома з нiг валила на часинку!
День i нiч - вони на вартi, - довгий труд, коротка змiна.
День i нiч - вони в роботi, аж нiмiли руки й спина.
Певне, їм тодi здавалось, що немає гірше муки…
Ох, борцi, якби ви знали, що то є безсилi руки!
Що то є - лежати тихо, мов сумний розбиток долi, i на ласку здатись бурi та чужiй сназi i волi.
Що ж зосталося такому?
Тiльки думати-гадати…
Ви, борцi, приймiть сi думи.
Бiльш не маю що вам дати.
| 